Таблиця 1.1 - О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор

^ Таблиця 1.1
Основні показники економічного розвитку України




2003 рік

2004 рік

2005 рік

січень

січень-лютий

січень-березень

січень-квітень

січень-травень

січень-червень

січень-липень

січень-серпень

січень-вересень

січень-жовтень

січень-листопад

^ Валовий внутрішній продукт, млн. грн.

264165

Х

24278

50064

79356

110137

140601

173482

213934

252562

289671

327650

363163

у % до відповідного періоду минулого року

109,4

112

106,5

105,5

105,4

105,0

104,7

104,0

103,7

102,8

102,8

102,8

102,2

Індекс промислового виробництва (у % до відповідного періоду минулого року)

115,8

112,5

108,4

107,3

107,1

106,7

106,2

105,0

103,9

103,5

103,2

103,1

102,9

^ Обсяг продукції сільського господарства, млн. грн.

64473

83500

2050

4240

6530

10470

15330

19370

40430

58910

66930

74590

85100

у % до відповідного періоду минулого року

89,8

119,1

103,7

103,5

103,9

104,6

104,8

106,4

106,9

102,2

103,4

101,4

101,4

Індекс цін виробників промислової продукції

111,1

124,1

122,5

102,9

104,9

107,5

109,2

108,3

106,6

107,3

109,3

109,3

109,2

Реальний валовий внутрішній продукт у січні – листопаді 2005 року порівняно з відповідним періодом попереднього року становив 102,2%.

Індекс промислового виробництва у січні-листопаді 2005 року порівняно з відповідним періодом попереднього року становив 102,9%.

За січень-листопад 2005 року обсяг продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за розрахунками становив 85,1 млрд. грн. (у фактичних цінах), що на 1,4% більше у порівнянні з відповідним періодом 2004 року.

Індекс цін виробників промислової продукції за січень-листопад 2005 року становив 109,2%.



Слід зазначити, що в Україні довгий час виділялось недостатньо коштів для розширення виробництва. При цьому основна маса капітальних вкладень спрямовувалась на нове будівництво, що в кінцевому підсумку поглиблювало технологічну диференціацію виробництва і в даній галузі, і в національній економіці в цілому. Збільшувались інвестиції у позанормативне незавершене будівництво, невстановлене обладнання і запаси. Усе це призвело до невиправданого перенапруження української економіки, де питома вага зносу діючих основних виробничих фондів значно більша порівняно із впровадженням нових. На початку 90-х рр.. негайної заміни вимагали близько 25% загального обсягу основних фондів, у тому числі майже 40% машин і обладнання [5].

Вихід із такої негативної ситуації і подальший розвиток вітчизняної економіки потребує інноваційно-інвестиційного пожвавлення, оновлення основних фондів на принципово новій, конкурентоспроможній основі. Відтворення основних фондів як на рівні окремого регіону, підприємства, так і національної економіки в цілому, має спиратися на науково обґрунтовану інвестиційну політику в умовах ринкового трансформування. Важливе значення для підвищення ефективності інвестиційної діяльності має поліпшення технологічної структури інвестицій за рахунок збільшення питомої ваги витрат на відтворення активної частини основних фондів – машин та устаткування.

Аналіз показує, що за останні роки технологічна структура інвестицій в економіку України поліпшилась. Якщо в 1995-1997 роках спостерігалося падіння питомої ваги витрат на устаткування, то в 2004 р. відбулося збільшення питомої ваги витрат на устаткування – з 27% в 1995 р. до 54% в 2004 р. Позитивним є також те, що в 2004 р. зменшилася питома вага інвестицій у будівельно – монтажні роботи - з 66% у 1995 р. до 40% у 2004 р.

В умовах ринкових відносин важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень, яке здійснюється за рахунок власних і залучених коштів. Найприйнятнішим для вирішення цієї проблеми є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз, який повинен визначити граничний розмір капітальних витрат виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення інвестування.

Необхідно підкреслити, що в останні роки гострої потреби в інвестиціях для структурних перетворень, інноваційної діяльності зазнають найрозвинутіші регіони України, що значно відрізняються часткою (вкладом) у ВВП держави. Тільки Київська область (включаючи Київ) серед шести найрозвинутіших регіонів країни значно відрізняється найбільшою часткою у ВВП, перевищуючи такі високоіндустріальні області як Донецька, Дніпропетровська, Харківська.

Разом з тим спостерігається зниження частки регіонів у загальному обсягу інвестицій в основні фонди країни. Так, за даними Держкомстату, ця частка Донецької області скоротилася з 12,8% у 1998 р. до 11,39% у 2004 р. Це серйозна проблема економіки регіонів України.

Досвід розвинутих країн свідчить, що найважливішу роль у процесах інвестування відіграє фондовий ринок, активне функціонування якого сприяє залученню, концентрації та перерозподілу інвестиційних ресурсів на користь перспективних галузей економіки та окремих підприємств. Економіка України, її регіонів не можуть ефективно розвиватися без ринку цінних паперів, який би повнокровно функціонував. На жаль, сьогоднішній стан фондового ринку регіонів країни не відповідає тій ролі, яку він повинен відігравати у створенні сприятливого клімату, підвищенню ділової активності в регіоні (див. табл. 2).

Таблиця 1.2

Обсяги торгівлі цінними паперами у найрозвинутіших областях України у 1998 – 2001 рр.1

Області

Роки

1998

1999

2000

2001

Дніпропетровська

12,43

14,41

22,4

17,5

Донецька

7,76

5,25

7,32

9,36

Запорізька

8,33

13,94

4,87

3,55

Київська (включаючи Київ)

57,74

52,11

53,8

58,55

Одеська

1,96

1,31

1,94

2,63

Харківська

5,54

5,24

4,54

4,48


Дані таблиці свідчать, що у Донецькій, Одеській та Харківській областях можливості організованого фондового ринку, його центральної ланки – фондової біржі у створенні сприятливого інвестиційного клімату, відповідного режиму стимулювання інвестування в регіоні поки що не використовуються. Тому, не випадково, що більше третини всіх іноземних інвестицій у 2001 р. припадало на Київ, у якому зосередилося 99,9 % усього обсягу торговельного обороту організованого ринку цінних паперів України.

З метою оздоровлення ситуації на регіональних фондових ринках України, створення умов для значної активізації інвестиційної діяльності необхідно здійснити ряд заходів. Серед основних слід виділити:

Доцільно розробити багатопланову програму щодо розвитку регіонального фондового ринку, створення і функціонування інвестиційно-позикової системи, яка мобілізує вільні грошові ресурси населення, підприємницьких структур області, зовнішніх інвесторів, а також міжрегіональне співробітництво для інвестування регіональних проектів.

Крім того, для збільшення розміру інвестицій слід істотно піднести роль амортизаційних відрахувань, ефективно використовувати прискорену амортизацію.

Для забезпечення зміни структури перехідної економіки України в достатніх інвестиціях при обмежених внутрішніх ресурсах необхідно створювати сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій.

У 2005 році в Україну іноземними інвесторами вкладено 7868,1 млн.дол.США прямих інвестицій, у т.ч. з країн СНД - 88,9 млн.дол. (1,1% до загального обсягу), з інших країн світу - 7779,2 млн. дол. (98,9%). У той же час нерезидентами вилучено капіталу на 375,2 млн. дол.

Найбільше зріс капітал нерезидентів з Німеччини - на 4851,8 млн. дол., Австрії - на 1062,5 млн. дол., Кіпру - на 460,6 млн. дол., Сполученого Королівства — на 199,9 млн. дол., Сполучених Штатів Америки - на 183,5 млн.дол., Віргінських островів, Британських - на 106,5 млн. дол., Нідерландів -на 84,6 млн.дол., Російської Федерації - на 78,9 млн. дол., Белізу - на 49,2 млн.дол., Гібралтару - на 36,0 млн.дол., Польщі - на 29,3 млн. дол., Данії - на 24,0 млн.дол.

^ Прямі інвестиції нерезидентів

в економіку України




Проте слід відзначити, що економіка України нині не може задовольнити вимоги західних інвесторів. Серед причин непривабливості українського інвестиційного клімату називають такі, як повільні темпи реформування як економіки, так і законодавчої бази, не раціональний розподіл внутрішніх інвестицій – приватних і державних, високі податки, надмірне регулювання, а також надмірна заполітизованість економіки.

Однак, незважаючи на всі вади, потік іноземних інвестицій в економіку України на сьогоднішній день збільшується. Так, динаміка нарощення прямих іноземних інвестицій у січні – березні поточного року була у двічі вищою. Це зумовлено такими чинниками, як:

а) метою закріпитися на перспективному ринку збуту України;

б) прагненням одержання прибутку на довготерміновій основі;

в)доступом до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції;

г) використання відносно дешевої та кваліфікованої робочої сили, як важливого чинника зниження собівартості продукції.

У 2005р. з України в економіку інших країн світу спрямовано 31,4 млн. дол. прямих інвестицій. Інвестування здійснювалось переважно у вигляді грошових внесків.

Обсяг інвестицій з України в економіку країн світу на 1 січня 2006р. склав 218,2 млн. дол., у т.ч. у країни СНД - 107,9 млн. дол. (49,5% до загального обсягу), в інші країни світу - 110,3 млн. дол. (50,5%).

^ Прямі інвестиції з України



Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів економічної діяльності, як операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, обсяги інвестицій яких склали 67,7 млн. дол. (31,1%), транспорт і зв'язок - 54,9 млн. дол. (25,1%), фінансова діяльність - 34,1 млн. дол. (15,6%), оптова торгівля і посередництво у торгівлі - 27,0 млн. дол. (12,4%), державне управління - 14,9 млн. дол. (6,8%).

Найбільші обсяги інвестицій в економіку країн світу здійснено підприємствами Харківської - 59,3 млн. дол. (27,2%), Одеської - 36,0 млн. дол. (16,5%), Дніпропетровської - 21,6 млн. дол. (9,9%) областей, міст Києва - 43.7 млн. дол. (20.0%) та Севастополя - 18.9 млн. дол. США (8,7%)

Поки ж не досягнуто збільшення відповідної маси фінансового капіталу для реалізації пріоритетних інвестиційних проектів, якісні структурні зрушення в розвитку української економіки, оновленні основних фондів можливі лише за рахунок маневру існуючими інвестиційними ресурсами й удосконалення діючого механізму регулювання інвестиційної діяльності.


РОЗДІЛ 2

Особливості інвестиційного процесу в Україні і його вплив на розвиток ринку праці.

^ Розділ 2.І. Теоретико-методологічні основи трансформації зайнятості населення і її вплив на інвестування економіки України.


Теоретичний пошук і розробка нових методологічних підходів, нового категоріального апарату, застосування більш змістовного наукового інструментарію під час дослідження трансформації зайнятості населення і його впливу на інвестування економіки, забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України в умовах глобалізації, неможливі без уважного розгляду цілого комплексу аспектів економічної науки, без осмислення фундаментальних проблем її методології; без поглиблення і розширення наукових кордонів предмета економічних досліджень. Насамперед це стосується науково-прикладних досліджень сфери використання людського капіталу – пріоритетного чинника сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності держави і, зокрема – сфери зайнятості в базових, традиційних, споконвічних сферах і галузях економіки країни, від інвестування яких залежить рівень життя та добробут українських громадян.

Розвиток формаційних, цивілізаційних, глобалізаційних процесів зумовив трансформацію сучасної економіки в економіку систем, що перейшли від стану стихійного саморегулювання в стан жорсткої самоорганізації і взаємоорганізації. Тому нині особливо важливого значення набуває системний підхід до дослідження такого складного явища, як сфера зайнятості її вплив на розвиток галузей економіки та їх інвестиційну складову. Ретельному дослідженню поверхневих форм, кількісних характеристик і конкретних параметрів сфери зайнятості має передувати системний розгляд аспектів зайнятості, її субстанціональної основи, атрибутивних якостей і властивостей, закономірностей функціонування і розвитку. Вихідним пунктом дослідження питань розвитку суспільно-економічної системи зайнятості є, незважаючи на певні наукові здобутки, удосконалення понятійно-термінологічного апарату, встановлення чітких формулювань і визначень основних теоретичних положень і наукових категорій.

Позаяк зайнятість належить до числа найбільш складних соціально-економічних феноменів, визначити його однозначно нелегко, незважаючи на використання поняття зайнятість в широкому ужитку. Існує безліч тлумачень і визначень зайнятості, що обумовлено багатогранністю самого явища та складністю його пізнання.

В повсякденному житті поняття зайнятість пов’язується з наявністю у людини певної справи, роботи, заняття. Проте таке розуміння не дає відповіді на запитання стосовно її значення в житті людини, ролі держави та особистості в організації цієї діяльності, а також параметрів кількісного та якісного стану, тенденцій зайнятості населення у суспільному господарстві. Складність та різноплановість цієї проблеми обумовили застосування різнобічних підходів до її дослідження. Причому кожному етапові суспільно–економічного розвитку властиві свої специфічні погляди на зайнятість як соціально-економічну категорію та шляхи досягнення ефективного використання робочої сили. Насамперед, це стосується завдань та методів вирішення проблем зайнятості, що завжди розглядалася крізь призму рівня та характеру поєднання робочої сили та засобів виробництва.

На основі критичного огляду та узагальнення існуючої категоріальної бази нами виявлено, що нині відсутнє загальноприйняте трактування зайнятості населення як соціально-економічної категорії. Це насамперед пов’язано з тим, що учені і практики, працівники законодавчих та виконавчих органів влади й державного управління відповідно до покладених на них обов’язків і функцій розглядають зайнятість з різних точок зору: з економічної, соціальної, політичної, психологічної, юридичної, організаційної тощо.

Серед досліджень методологічного спрямування можна виділити такі основні напрями, що набули значного розвитку:

Ретроспективний аналіз свідчить, що серед відомих учених-економістів першого напряму можна назвати насамперед К.Маркса і Ф.Енгельса, які вбачали у зайнятості необхідний фундамент достатку людини, а також її життєдіяльності в цілому [19, с.486; ]. У подальшому значний вклад у дослідження зайнятості як засобу отримання доходів внесли вітчизняні учені, зокрема С.Г.Струмілін, Л.Е.Минц, М.Я.Сонін та інші [38; 23; 36].

На нашу думку, найбільш ґрунтовним та яскравим тлумаченням зайнятості на основі застосування підходу першого напряму, є визначення, сформульоване відомими вітчизняними фахівцями ринковиками В.С.Васильченком, Б.Н.Крижанівським та В.В.Онікієнком, а саме: зайнятість – це діяльність громадян, яка пов’язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить прибуток у грошовій або іншій формі у вигляді заробітної плати, додаткових допомог, чи виплат натурою [3, с.4].

Більш розповсюдженим є трактування зайнятості як економічної категорії крізь призму суспільних відносин у сфері праці. Так, у довідковій економічній літературі зайнятість визначається як соціально-економічні відносини по забезпеченню працездатного населення робочими місцями, розподілу його для участі у суспільно-корисній праці та забезпеченню розширеного відтворення робочої сили [6, с.15]. Аналогічно розглядає зайнятість А.Котляр, відокремлюючи її від праці та зазначаючи, що зайнятість, на відміну від праці, є не діяльністю, а суспільними відносинами між людьми, насамперед, економічними та правовими стосовно включення працівника у конкретну кооперацію праці на певному робочому місці.

Розвиваючи понятійний апарат щодо зайнятості населення як системи суспільних відносин, окремі вчені розглядають її у нерозривній єдності з виробничими ресурсами. Зокрема, В.Ф.Онищенко вважає, що зайнятість виражається в участі людини у суспільному виробництві, організації майнового та особистих факторів виробництва в єдині продуктивні сили суспільства.

На аналогічних наукових позиціях стоїть С.Ю.Трубич, який зазначає, що зайнятість населення – це система соціально-економічних відносин, які склалися внаслідок суспільного поділу праці в різних сферах суспільної діяльності, пов’язаних з поєднанням працездатного населення із засобами виробництва на основі попиту та пропозиції робочої сили.

Отже, узагальнюючи наведені вище визначення та поглиблюючи їх, можна стверджувати, що зайнятість – це соціально-економічна категорія, яка означає включення населення у суспільне виробництво і охоплює сукупність економічних відносин, пов’язаних із забезпеченням населення робочими місцями та його участю в господарській діяльності. Вона характеризує економічно активне населення у сполученні з речовими факторами виробництва.

Учені третього напряму в основу визначення зайнятості населення закладають трудову діяльність громадян. Своєрідним поєднанням наукових позицій учених другого і третього напрямів виступає визначення зайнятості М.М.Матюхою: „Зайнятість населення як соціально-економічна категорія являє собою ступінь залучення до трудової діяльності громадян згідно з їх фізичними та майновими можливостями, яка складається під впливом попиту і пропозиції на ринку праці та приносить матеріальну вигоду, спроможну задовольнити відповідний рівень життя працівникам та їх сім’ям” [20, с.6].

Таким чином, на основі викладеного можна зробити висновок про те, що зайнятість населення уособлює в собі соціально-економічні відносини щодо забезпечення громадян робочими місцями, включення їх у трудову, інтелектуальну діяльність, що, здебільшого, приносить їм доход та іншу матеріальну вигоду.

Слід зазначити, що тип суспільно–економічного ладу суттєво визначає підходи щодо дослідження зайнятості. Так, у період існування командно-адміністративної економіки практично усі засоби виробництва перебували у державній власності, а праця у суспільному виробництві була обов’язковою. Тому головне завдання служби зайнятості полягало у максимальному залученні працездатного населення країни до трудової діяльності, і, в кінцевому підсумку, до забезпечення його повної зайнятості. Цієї позиції дотримувалася більшість вчених-економістів радянської епохи. Зокрема, на думку М.Я.Соніна “… понятие полной или неполной занятости определяет: во-первых, удельный вес занятого трудоспособного населения во всем трудоспособном населении и, во–вторых, степень постоянства занятости трудоспособного населения общественно полезной деятельностью” [36, с.95]. М.К.Карнаухов під повною зайнятістю розумів таку ситуацію, коли число зайнятого населення співпадає з чисельністю працездатного населення країни [10, с. 72].

Дещо по–іншому трактували категорію зайнятості В.Г.Костаков і П.П.Литвяков, по суті ототожнюючи її з повною зайнятістю. Під останньою науковці розуміли такий стан, коли досягнуто відповідності між потребою працівників у суспільному виробництві та її фактичним задоволенням [11, с.7; 17, с.22]. Існують й інші визначення, але спільним в них є те, що вони обґрунтовують необхідність і можливість досягнення повної зайнятості населення. Щоправда, такі твердження мали місце за умов існування соціалістичної системи господарювання.

Інша група вчених дещо звужує сутність зайнятості, розглядаючи її здебільшого стосовно суспільного сектора економіки і практично тільки щодо працездатного населення. Так, головною метою політики зайнятості В.Я.Чураков вважав забезпечення та підтримку пропозицій між наявними трудовими ресурсами та кількістю робочих місць [41, с.45], а В.І.Лишиленко – повне використання трудових ресурсів.

Прихильники іншої точки зору, зокрема, В.Ф.Машенков [21], С.А.Кузьмін [13, с.32], Е.І.Рузавіна [35, с.15–26], О.А.Бугуцький [2], К.І.Якуба [43], зайнятість розглядають і як максимальне залучення працездатного населення до участі у суспільному виробництві, і як засіб (організацію) його раціонального використання.

Проте світова практика функціонування розвиненої ринкової економіки дещо по-іншому трактує сутність зайнятості, акцентуючи увагу саме на соціальному аспекті праці. Свого часу з цього приводу висловила своє бачення Організація Об’єднаних Націй. За методологією ООН, зайнятість – це діяльність, що приносить доход. Зайнятими вважаються особи певного віку, які виконують будь–яку роботу за плату і відпрацювали хоча б третину робочого часу.

Перехід України до ринкових форм господарювання призвів до поглиблення методології і розширення термінофонду вітчизняної економічної науки. Мовознавці неодноразово констатували, що словник суспільної, соціально-економічної лексики зазнав значніших історичних змін, ніж словники інших сфер, що зумовлювалося відповідним характером самих реалій. Яскравим прикладом цього є тлумачення зайнятості, зроблене В.В.Радаєвим, в якому зайнятість розглядається як діяльність населення в контексті взаємодії роботодавців і найманих працівників, пов’язана з залученням працездатних груп населення у господарську діяльність [33, с.86].

Трансформація поглядів на сутність зайнятості населення позначилася й у відповідних нормативно-правових документах. Так, у Законі України “Про зайнятість населення” поняття “зайнятість” розглядається як діяльність громадян, що пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і як така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [9, с.4]. Причому, до зайнятих відносяться і громадяни, які працюють за наймом, і ті, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, які беруть участь у виробництві тощо. Таке законодавче формулювання суттєво розширює права і можливості стосовно розвитку недержавних (приватних) форм господарювання та створює принципово нові підходи до розширення сфери зайнятості.

Більш широко тлумачить зайнятість Міжнародна Організація Праці (МОП). Зокрема, виокремлено категорію економічно активного населення, яка включає особи встановленого віку, що протягом певного періоду забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. Зайняті економічною діяльністю – це особи, які виконують роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян, на власному (сімейному) підприємстві, безкоштовно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві [24, с.7–9].

Все більше вчених висловлюють думку про об‘єктивну неминучість впровадження на ринку праці роботи на умовах неповної зайнятості [42, с.5]. Вона розглядається як чинник підтримки високої трудової дисципліни, продуктивності праці та необхідний резерв робочої сили для нових виробництв. Як вірно зазначила Г.І. Купалова, ринок виступає основним регулятором руху робочої сили в суспільному господарстві, спонукуючи підприємства утримувати саме ту кількість працівників і саме такої кваліфікації, що забезпечують його максимальну прибутковість. Якщо ж ця умова порушується, то ринок формує резервну армію робочої сили з числа того контингенту населення, здатність до праці якого залишається незамовленою з боку суспільства .[ 16., 232с]

Розвиток ринкових відносин спричинив появу й інших різноманітних видів і форм зайнятості, що характеризують рівень забезпечення потреби людей в тих чи інших видах діяльності, форми участі економічно активного населення у суспільно корисній діяльності, розподілі і споживанні новоствореної вартості, а саме:
1379220195880373.html
1379279985840457.html
1379430803158909.html
1379516518575617.html
1379608890242803.html